Зимова казка херсонської поезії: Україні з любовью

Зимова казка херсонської поезії: Україні з любовью 

Ескіз "Зимове плетиво" з книги "Теплі історії до кави" Надійки Гербіш  можуть найкраще охарактеризувати  нашу поетичну  зустріч онлайн наприкінці січня цього року: "Бо взимку, ти знаєш, дуже особливе тепло. Воно пахне любов'ю і затишком. І казкою. Зимовою казкою." Під час цього ніжного поетичного спілкування ми майже забули про війну...  Зустріч надихнули та організували херсонці за кордоном, але без кордонів в душі та в творчості. 

Поважний, відомий,  багаторічний літературно-поетичний херсонський  проект  «ЛітTERRA» цієї другої військової зими відродився знов, бо література вічна,  та неймовірно розширив свої кордони, бо поети тимчасово розїхались по всьому світові, покинувши окупований Херсон... Назва проекту була змінена на «ЛітТЕРРА без меж» / «LitTERRA ohne Grenzen», і почалася співпраця з Ганноверською міською бібліотекою, тому що саме там опинилась керівниця проекту Юлія Майстренко. 

Об’єднання творчих людей ЛітТЕRRА успішно живе і працює вже 12 років (25 лютого 2023 цій плідній та романтичній співпраці  виповниться 13 років). Спільнота ЛітТЕRRА згуртувала творчих людей Херсона й Херсонщини і налагодила зв’язки з усіма куточками України. ЛітТЕRRА була неформальним простором, де учасники мали змогу поспілкуватися з відомими письменниками й отримати поради від них, поділитися своєю творчістю й послухати живі виступи музикантів. Неодмінною складовою зустрічей було обговорення книжкових новинок і класики літератури. Зустрічі до війни відбувалися переважно в Херсонській обласній бібліотеці для юнацтва ім. Б.А. Лавреньова та арт-кав’ярнях нашого затишного міста на Дніпрі. ЛітTERRA  була і є  територією книг та любові, платформою для творчості в усіх її проявах - поезія, проза, музика, театр, фотографіка, живопис, декоративно-ужиткове мистецтво та ще багато чого. 

Наразі  «ЛітТЕРРА без меж» має на меті об’єднати українців, які були відірвані від рідних домівок через війну в Україні, та допомогти відновити втрачені творчі зв’язки й мистецьку діяльність.

Молода поетеса Валерія Слєпчук прочитала нам свою ритмізовану розповідь про страхіття окупованого та бомбованого життя в Херсоні, де  слово «гради» - не природне явище давно», де люди навчилися радіти найменшим проявам життя: «Вода у крані, світло, газ…якщо все є,То ми щасливі люди: у теплі й без спраги», найпростішим виявам ніжності один до одного: «Та головне - коли в твоїй руці рука того, кого ти любиш...»

Юлия Абдурашитова  - непересічний талановитий поет, спочатку прочитала нам свою поетичну сповідь  про ріки життя -  ріки спраги, ріки крові в венах, ріки небесної вологи та ріки відчаю в серці, і ця наскрізна метафора відривається від природно-тілесного, непевно, але з надією веде наш човен до порятунку від зневіри. 

Мої ріки вже майже висохли-

Ні рибини у них, ні зелені. 

Тільки зрідка у мулі сполохи -

Кволі рухи, думки захмелені. 

До тих русел річок спустошених 

Залітають птахи допитливі -

Заболоченим і незрошеним

Все співають пісні пронизливі. 

Все про сльози із домовинами

І про те , що життя ще жевриться

Під розтрощених стін цеглинами.

З них , мов привиди,  біди щеряться. 

Мої ріки вже майже висохли.

З неба зрідка лиш краплі радості

Я хапаю вустами спраглими 

Відчуваючи смак святості

Від вологи - дарунка живильного,

Що рятує мене від слабкості

І зневіри у дні завтрашнім..

Мої ріки вже майже висохли..

Пізніше Юлія   подарувала слухачам  нову написану  молитву за тих, хто залишився в Херсоні, і створила художню картинку-коллаж з такої пізнаваної матерії для нас, хто щоліта бродив по берегу  нашого  Херсонського Чорного моря. Це орнамент з піску та мушлів, з рибячої луски та піни, на фоні  унікальної, зігрітої сонцем камки... 

Писати  б для тебе мушлями по піску. 

Сміятись відкрито ,забувши свої страхи.

Цей час, наче щітка , зчищає із душ луску 

І кожному визначає країни і береги. 

Де будемо завтра ?-відомо лише Йому.

Сьогодня я Тут у молитві про тих,

Хто Там.

Ці мушлі і піна, і тиша тепер кому?

Лишаю собі...

При нагоді - тобі віддам. 

Молитва поета  продовжується нескінченно, хоча «губляться думки»  і «По вінця наповня  Печаль собою серце», і «Пливе тужливий спів З милої сторони», але все ж таки! Все ж таки! Все ж таки ось що нам треба: 

Не підбирати  слів..

Молитися чимдуж 

За мир моїй землі,

За спокій довгих снів,

Хлібину на столі 

І за дитячий щебет. 

Молитва поета поступово змінюється на діалог з Богом та віру в те, що всі плани цієї війни у Нього на столі: 

Знаю, Боже, у Тебе є

Для всіх нас пречудовий план,

Що збагнуть - не по силам нам..

Юлія заколисує нас мелодійним рефреном кінця та початку різних проявів життя, розгойдуючи наші відчуття, наче маятник, відкриваючи перспективу за кожною крайньої точкою: «Де закінчуються піски - Починається океан», «Де завершує відлік день - Починається чорна ніч», «Де завершується межа - І у вічність відкритий шлях», але на гойдалках цих протистоянь, протиставлень, розворотів в право та вліво, поет зупиняє маятник одним словом – останнім словом кожної строфи, і над нашими уривчастими рухами  починає панувати  гармонія. Поет нас підносить до найвищих небес – до всесвітньої любові, під крила Бога: 

Там, де горя вже через край,

Там, де в серці вже сіра мла, 

Де глибокий колодязь сліз,

Втрат, прокльонів і душ роздрай -

Не давай занепасти вниз,

У долонях Своїх тримай-

Люби. 

Завдяки поету кожна з нас, українських біженок,  з великою вдячністю отримала, окрім прихистку величних та щирих різноманітних країн світу, ще і притулок під Божими крилами. 

Юля обдарувала нас усіх непересічним образом: «Відображуюся у склі, А могла б у твоїх очах». Я теж на чужині, і відтепер кожне моє відображення у вітринах маленького італійського містечка буде пробуджувати у мене саме цей образ, і нагадувати про  очі мого чоловіка який в Херсоні. Валізи, і авіа-квитки, і чужі мови, «і жовтіння чужих полів», коли «Я стою на чужій землі. В намаганнях себе знайти - Відображуюся у склі, А могла б у твоїх очах» - це така потужна рука підтримки, настільки  надійне рукостискання, це така переконлива міфологія українок по всьому світові, що ми більше ніколи не будемо самотніми. 

Останній вірш Юліїного читання виріс, як нагорода за стійкість, як магнітне притяжіння всіх нас – маленьких українок – до великої Єдності і соборності України, і нам всім було дозволено звернутись до Батьківщині, як до найулюбленішої дочки, сестри, подруги, матері: «Мила моя!» В цій поезії Україна до нас підійшла впритул, як найрідніша  людина, над якої свистять бомби хижого ворога, постріли війни...  

Мила моя,

Вже й серпень у розпалі .

Місяць - пастир рахує зірки 

Ти ж не спиш .

Ти чатуєш на постріли 

І тремтячими пальцями 

Мнеш сірники. 

Мила моя ,

Дивись-но,  за річкою ,

Наче зарево, сонце встає. 

Ти не бачиш 

Схилившись над свічкою:

Лихо, Боже,  най сина мине.

Мила моя,

Пшеничними косами

Милувався б я ночі і дні 

Та тепер над твоїми покосами 

Вражі кулі і хижі вогні.  

І не свіжими росами - сльозами 

І не трави - вокзали твої 

Оросили дочки твої , милая,

Що рятують дітей від війни.

Україно моя.

Моя милая.

Котрий місяць тобі не до сну.

Вірю - втішить Господь.

Вірю - викупить 

Кожну гірку пролиту сльозу .

І все це вона – Херсонська поетеса Юлия Абдурашитова, яка пише для світу.  Херсону. України. 

Херсонська письменниця Олена Маляренко не змогла приєднатись до нашого зуму через відсутність світла або інтернет, але вона залишила на сторінці   цієї групи у Фейсбук новорічний вірш,  який я не змогла оминути, бо це був «Новий відлік», який розпочався, як гаряча лінія  фронту: «Новий рік на нулі». Олена серед тих, хто не виїхав з Херсону, з початку війни ні на день, ні на мить, вона серед них: «Ми, беззбройні, малі, стали серцем порожнього міста». 

Олена не докоряє тим, хто виїхав, рятуючись від окупантів та їхніх підвалів, але вона демонструє свою власну позицию Божого прихистку для всіх, хто залишився в рідному місті: 

Не шукаєм ніде

розуміння або порятунку.

До ялинки надій

дні чіпляєм, мов божі цілунки.

Саме ті, хто там, «вдихають  життя у Херсон», саме з них «молитви летять швидше куль і сильніші снарядів».  І поетична кода вірша перекриває трагічні ноти непереможною життєвою силою озимої пшениці, що проростає крізь сніг та мороз війни: 

Ми померли торік

і тепер оживаєм озимо.

Ми - чужі у своїх.

Але ми - украї... Україна!

"Бо взимку, ти знаєш, дуже особливе тепло. Воно пахне любов'ю і затишком. І казкою. Зимовою казкою."  

P.S. Напочатку 2023 року Театр Куліша  почав підготовку  відео книги «Незламна Херсонщина» з віршами сучасних авторів про нашу область, що були написані після 24-го лютого. Поетичні рядки читатимуть артисти театру.