БезТебеНіяк! На полі інформаційного бою
Хтось процитував Ліну Костенко: «Гуманітарна аура нації». Які магічні слова… сьогодні я їх розумію як атмосферу на зібранні українських журналістів.
Донбас Медіа Форум (Donbas Media Forum (DMF) в останні дні Варшавської осені був припорошений снігом та ніжністю, лагідної турботою організаторів та непідробною зацікавленістю учасників один до одного… Було чим восхіщатися та перебувати в постійному захваті, з блукаючою посмішкою на обличчі… Такий був теплий, скромний та затишний готель, навіть він на противагу європейській забюокризованості відчинив для нас двері номерів з 12 години дня, хоча за правилами заїзд був лише з 15.00, і нам навіть благати не довелось, бо о 15.00 вже починався Форум, відкриття та реєстрація, і у нас несподівано з’явився щасливий час для відпочинку в номері – для душу, перекусу, зміни дорожньої роби на святковий одяг, навіть для мейкапу …
До Варшави приїхали 35 учасників з українських регіональних ЗМІ і близько 20 спікерів. Медійники з Донецької, Луганської, Харківської, Херсонської областей, журналісти міжнародних видань, які працюють в зоні бойових дій, журналісти, які довго жили на окупованих територіях, журналісти зі звільнених територій.
Мета Форуму – підсилення уваги зарубіжної медіаспільноти до питання російської агресії проти України, до загальносвітової проблеми страшної війни проти людства в Україні, але не тільки. Кінцева ціль – перемога України і щоб війна до нас не повернулася ніколи.
Робота на Форумі була побудована у форматі давно відомих панельних дискусій з таких глобальних, але вже звичних тем: “Роль локальних медіа у створенні глобального контенту”, “Російська пропаганда у світі: Український досвід протидії”, “Про Україну з українцями”, “Технології та медіа під час війни: міжнародна співпраця для стійких рішень”, “Як регіональні журналісти в Україні можуть допомогти документувати воєнні злочини: досвід без кордонів”, «Життєздатність медіа під час війни. Кращі практики”. Наприкінці - Перегляд нетипового документального фільму “ЄвроДонбас”, який здивував та порадував.
Все це супроводжувалось зазначеним в Програмі запланованим тривалим «нетворкінгом», але насправді це теж саме, що раніше називалось просто знайомство – зацікавленість – добозичливість - спілкування - обмін контактами, домовленість про наступні зустрічі, листування, дзвінки, співпраця, можливі спільні проекти…
Ми всі переживаємо однакові трансформації як українська медійна спільнота через російське вторгнення, але у кожного свої прийоми перезавантаження, своє індивідуальне осяяння, свій шлях просвітлення, свої засоби зцілення душі та тіла. І я б могла поділитись своїм – але вже наступного разу, коли запишусь спікеркою.
За кадром відомих українських та світових медіа залишились тисячі унікальних життєвих історій, яких ще ніхто не розповів… Організаторка та натхненниця Форуму Любов Раковиця констатувала загально прийнятний факт: сьогодні українські журналісти є свідками військових злочинів, які чинить Російська Федерація щодня на території України. І ми не мовчатимемо.
На вступній сесії прозвучав такий очевидний паралелізм: атаки російської пропаганди супроводжуються ракетними та артилерійськими атаками. Хтось повинен робити свою справу – щоденне висвітлення правди. Щоб голос української журналістики був почутий у світі. Закордонні журналісти теж роблять свої тексти, і тут головне між нами – містки та точки дотику єдиної для всіх в світі історії війни.
Перша панельна дискусія - мій колишній студент та волонтер КВУ Вадим Лубчак сказав, що треба говорити про війну для різних аудиторій по-своєму і на весь світ. Ми – донори інформації для великих світових медіа, тому треба писати простою англійською мовою, а російська інформаційна отрута повинна виводитись анти отрутою тією ж мовою. Зараз в Україні нема місцевих проблем, всі наші проблеми наразі – глобальні. Стирання кодонів в ієрархії світових та регіональних медіа зараз доводить кожна пересічна непересічна історія українських журналістів, наприклад, кейс дівчини-журналістки з Нововоронцовки Херсонської області, яка розвозила районну газету на човні до всіх мешканців громади після підриву ГЕС та підтоплення сіл. Виступила журналістка з районної газети «Білопільщина», яка була заснована більше ста років тому, і вона всіх вразила своєю історією збереження та навіть активізації районки під час війни. Справа лише в нашій стійкості – а російська пропаганда лізтиме до нас одвічно, поки не розвалиться остання в світі імперія зла.
Від спікерів лунало запитання: що може зробити наш голос в світі більш гучним та проникливим, пронизливим, більш щемним, що дійде до кожного серця? Вони ж відповідали: тільки співпраця, синергія, єдність, співтворчість – треба кричати разом, а значить, потрібні живі, активні, співдружні міжнародні об’єднання. Щоб бути зрозумілими світу – треба модерувати контент та давати роз’яснення понять, які постають в регіональних історіях війни про жертви та маленькі перемоги з деокупованих територій. Так само, як і важливі розслідування злочинів рашистів, документування, опис, передача в суд та справедлива кара. Жодна жертва не має залишитись без компенсації у різному вигляді, і покарання злочинців – це найвища справедливість. Журналісти теж переживають високий рівень стресу, і їм теж потрібно правосуддя для загарбників, злочинців, мародерів, насильників, вбивць.
Але на Форумі зазначалось, що за кордоном з різних причин падає інтерес до України та її героїчного спротиву світовому злу, наростає певна втома від війни, основна увага до української теми базується лише на певних емоційних подіях. “Дуже довго підтримувати інтерес до українського питання на високому рівні складно, а зараз ми бачимо, що він спадає. І саме тому ми проводимо форум в ЄС, оскільки тут також вирішується доля України. Амбасадорами українського питання є українські журналісти, українські медійники з “полів”, прифронтових територій, ті, яким вдалося виїхати з окупації. Саме вони є носіями інформації і вони мають бути адвокатами українського питання за кордоном”, - наголосила організаторка Donbas Media Forum Любов Раковиця.
Єдиною вадою ДМФ, на мій погляд, було те, що при такому щільному навантаженні тематичних панелей майже не вистачало часу на спілкування з залом, на питання та відповіді, власне, на самі дискусії між спікерами та слухачами, тому що спікери лише надавали надзвичайно цікаву інформацію та власні думки, але можливості рефлексій, доповнень, емоційних вражень від почутого та спонтанних думок уважних слухачів вже не було можливості висловити. Для цього потрібно було б запланувати в порядку денному на дискусії з аудиторію той самий час, що і тривали виступи спікерів, і тоді б для цього Форуму знадобилось не два, а чотири дні, чому всі були б раді, сподіваюсь.
Ось декілька моїх питань, емоцій та думок з приводу почутого, що не мало часу для публічного висловлювання під час роботи всіх дискусійних панелей. В лапках зазначу тези від спікерів, а далі будуть мої рефлексії, які починатимуться «Так, але…»
1) «Міжнародні медіа втрачають зацікавленість, і це «нічого особистого – тільки бізнес». А як же совість, цінності, правда, відповідальність за своє Слово, життя, розум дітей, майбутнє? Адже під час цієї варварської війни немає 50-ти відтінків сірого - є лише чорне та біле. Добро та зло – вони проявлені зараз у чистому світовому одвічному вигляді та протистоянні.
2) «Немає культури пам’яті». В Херсоні вона є, наприклад, з початку війни написано та видано біля 10-ти книжок херсонців в різних жанрах (це і вірші, і проза, і драма), поставлені театральні вистави, створені величні виставки живопису, фото, колажів, сучасного перформативного мистецтва. Виставки картин херсонців в інших містах та країнах. П’єси та вистави за кордоном. Фільми. І все це наша культура пам’яті. Нічого не забудемо. Я збираю матеріал та пишу книгу з 4-х томів про Херсон після 24 лютого 2022 року, але з ретроспективами комбінованої композиції. Це буде: Ісход (історії біженців); 40 років в пустелі (історії життя в евакуації); Єгипетське рабство (життя в окупації); повернення на землю Обетовану (в Херсон). Це буде мій внесок в культуру пам’яті. І це буде ще один сколок величної історії деокупованих районів, де є історії жертв війни, які стали переможцями.
3) «Ретрити та вигорання». Я знаю, де і як це зробити, бо задовго до війни історичної пережила свою власну війну з вигоранням на роботі та нервовим виснаженням, і перемогла в тій війні, бо відчайдушно боролась цілих три роки. І головне в тому зціленні було – РОБОТА НАД СОБОЮ. Можу розповісти в стилі ТЕД або в будь якому іншому форматі задушевної бесіди.
4) «Необхідне роз’яснення понять для закордонної аудиторії, інакше вони не зрозуміють нас». Так, це так, але ба більше: кривава русн@я вкрала у людства лексичний смисл багатьох фундаментальних філософських слів – понять, і мова втратила можливість адекватно передавати думки та бути засобом спілкування між людьми. Мордорська пропаганда тисячократним повторюванням знецінила та перекрутила лексичні значення багатьох слів, коли слова перестали відображати реальність. На біле вони казали чорне, на добро – зло, на героізм - фашизм, і так далі, і так далі, і лексеми начебто обмінялися своїми значеннями. І хто тепер і як відродить справжню лексику, і семантику, і семіотику? У мене вкрали частину мови, і я не можу вже вживати ці девальвовані слова – а інших просто для означення цих понять ще нема… і що робити? Питання з курсу філософії мови, але ж … як про це не замислитись? Рашисти вбивають СЛОВО. Не лише людей, не лише трощать будинки та знищують природу України, вони вбивають сенси… І найвищий поклик тих, хто пише – врятувати Слово, але як? Створити нові слова? Нові символи? Кому це під силу?
5) «Щоб підсилити наш голос – треба кричати разом». Так, але ж можна і шепіт зробити гучним і почутим. І не тільки об’єднання багатьох голосів разом буде гучнішим – інколи і один голос може це зробити краще. В кінці статті приведу саме такий приклад одного голосу – одного щоденника з Херсону (Додаток №1)
6) «Впровадження наскрізних цінностей у нашій роботі» – яких саме? «Вам надобно песен? Их есть у меня!» (знаменита промова героя Єфима Копеляна з фільму «Інтервенція»). В кінці статті розміщу мій приклад вічних цінностей під час війни - допис одного херсонського журналіста (але і не тільки, він є набагато більше) (Додаток №2).
Особисто я хотіла б в панельних дискусіях трохи розповісти, якби був час (а натхнення формулювати унікальні думки та почуття в унікальні суголосні слова у мене є завжди) для таких розповідей на Форумі, про мій Херсон та його ЗМІ. Про нашу незламність, силу та гордість, з якими Херсон вистояв 256 днів окупації, і вже більше року живе вільний та стійкий під вражими обстрілами та бомбардуваннями. Про його культурний спротив під час війни, єдність (разом – незламні!), високий дух любові до свого рідного міста. І, звісно ж, про Херсонську медіа-спільноту, яка частково залишалась в місті з перших днів війни і дотепер, частково розпорошена по світу, частково повернулась після першого року біженства додому.
Життя в окупації було щоденним болем, затриманим диханням, пересуванням в рідкому бетонному тумані несвободи та страху, відсутності волі в усіх дрібницях життя, неможливістю навіть дихати та говорити… Ця втрата свободи у волелюбних людей порівнювалась нашими активістами з втратою рідної людини. Але після 11.11.22 – це тепер навіки найголовніше свято нашого міста - в місті вже рік висять біг-борди: «Рідні, ви вільні!», «Вистояли в окупації – вистоїмо під обстрілами», «Звільнили Херсон – звільнимо Україну». Відкрилось нове кафе «11.11» зі слоганом: «Найкраща кава для вільних людей». Незламні мешканці Херсона ще не оговтались від наслідків затоплення через підрив Каховської ГЕС, а наші рідне місто продовжують руйнувати війська агресора цілодобовими обстрілами та бомбардуванням... Кожного дня херсонці прибирають вулиці, і місцеві журналісти та фото кореспонденти це фіксують. Унікальна самоорганізація, реальне самоврядування, які ми розвивали ще під час обох Майданів, під час війни продемонстрували херсонці в ідеальному вигляді – це з одного боку. А з другого – невтомний незламний херсонський спротив в усіх сферах життя під час окупації і зараз під обстрілами. І ці обидві фундаментальні сторони життя херсонців зафіксовані в різножанрових журналістських творах - самоврядування, стійкість, незламність.
Медіа окупованих і зруйнованих територій працюють і знають, навіщо, для кого і як працювати далі. Регіональна журналістика – це перший надважливий крок до якісного контенту національного та міжнародного масштабу, саме вона створює різнобарвні голоси України, які звучать голосно і міцно. Наприклад, Херсонська Медіаплатформа Вгору створила документальний фільм про події з першого дня окупації Херсона “Нескорений Херсон”. Героями стрічки стали журналісти видання “Вгору", які фіксували все, що відбувалося в місті протягом півтора року від захоплення російськими військовими обласного центру: мітинги херсонців, окупацію та звільнення рідного міста, затоплення його через підрив Каховської ГЕС і щоденні обстріли. Наше інтернет-видання - Громадський вісник Херсонщини створив літопис активного спротиву колись маленького, але гордого, а тепер – величного та героїчного громадянського суспільства Херсона та області.
Міжнародні і українські військові експерти кажуть: «Закликаю західних союзників не затримувати допомогу Україні, бо кожне зволікання працює на путіна. В українській війні немає сірої зони, лише біла і чорна. І якщо ви хочете сидіти осторонь – ви на темному боці. Якщо ви хочете відкласти рішення – ви на темному боці. Якщо ви хочете зупинити, призупинити або використати українську справу з будь-якої іншої причини – ви на боці путіна. Тому що це – зволікання, а ціна, яку ми платимо за зволікання, величезна». Те ж саме демонструє художніми методами кіно “Архів війни” - це проект херсонця Романа Бондарчука. У кожного українця зараз свій архів війни. Це якесь новітнє явище – коли кількість історій прагне зробити квантовий стрибок якості та відкрити світові нову сторінку історії людства, боротьби світла та темряви, доба і зла, і рядки цієї новітньої історії починаються з України.
Херсонщина – це велике єдине серце херсонців. Так кажуть наші волонтери: «У Правого берега, як би страшно і небезпечно не було під обстрілами, болить за Лівий берег, де наші рідні духом земляки потерпають від окупантів й досі. Бо Правий берег знає, як воно бути в окупації… Наше спільне серце не розірвати, ми пригорнемо до себе лівобережну половинку завдяки славним воїнам ЗСУ. І Перемога підніме гаряче сонце над рідною Херсонщиною!»
ДОДАТОК № 1
І ще я б хотіла привести на Форумі один неймовірний факт херсонського спротиву як прояв культури збереження пам’яті, якої «у нас немає», на думку спікерів Форуму, але в Херсоні вона є. Це унікальні (дійсно єдині в Україні) щоденники з хронікою окупації та описом роботи над вишиванкою: як особиста історія війни жительки Херсона перетворилася в масштабний проєкт «Херсон: хроніки вишиванки, хроніки культурного спротиву».
Проект створив художні ілюстрації до кожного дня в щоденнику, інтерактивний мультимедійний сайт та грандіозну виставку організувала херсонська арт-кураторка Олена Афанасьєва, журналісти з цього приводу написали купу новин. ВСІ ФОТО нижче – «Херсон плюс»
Олена Афанасьєва: «Усі ці 8,5 місяців Херсон убивали морально, запевняючи, що він ніколи не буде українським. Але місто боролося та чинило супротив увесь час. І я хочу, щоб ця історія була відома всьому світові. У 21-му столітті не повинно бути війн: кровопролитних, цинічних, жорстоких… Що відбувається просто зараз у нашій країні, у центрі Європи… Херсон на цій мапі як маркер того, що можна вистояти та дочекатися. І ставши вільним, це місто не припиняє своєї рішучої протидії, бо частина Херсонщини ще окупована. Ми не маємо права забувати про людей на лівому березі! І ми їх не зрадимо!»
«ЦЕ МОЯ ОСОБИСТА ІСТОРІЯ ВІЙНИ» «Залишаюся вдома вишивати сорочку», – це один із перших дописів в щоденнику Інни Микуцької, який вона розпочала писати 24 лютого 2022 року. «Вісім з половиною місяців пані Інна розповідала на своїй сторінці в соціальній мережі про життя в Херсоні, поєднуючи розповідь про окупаційні дні з улюбленим заняттям для душі – вишивкою. Хрестик за хрестиком майстриня створювала щось більше та вагоміше, ніж звичайне полотно, – вишиванку Перемоги. Адже за стародавнім віруванням, жінки, починаючи нову вишиванку, загадували бажання. Як робота була завершена – тоді й бажане здійснювалося».
«Не знаю, від чого вони намагалися мене звільнити... У мене та доньки це була принципова позиція: ніяка наволоч не зможе вигнати нас з нашої землі, будинків. Можна вважати це містичним фактом, але мені протягом всієї окупації снився кошовий отаман Запорізької Січі Іван Сірко. Він казав, що необхідно зачекати, вони самі втечуть, наші хлопці їх виженуть. І я була впевнена, що зі мною та моєю родиною нічого не станеться. Власне, так і сталося – до звільнення ми пробули вдома: вціліли та вистояли...
Я дуже вірила, що коли закінчу роботу над вишиванкою – війна закінчиться» Її пані Інна закінчила якраз до 11 листопада й саме в ній зустрічала Збройні сили України на центральній площі міста, і назвала її вишиванкою Звільнення: «Ця сорочка значно відрізняється від попередніх. Вона різнокольорова. Я обирала дуже насичені відтінки: від фуксії до салатного. Мені так кортіло, і недаремно, бо День звільнення Херсона був сповнений такими ж яскравими емоціями. А ще я ніколи не забуду, як дихалася того дня – відчувалася воля… Взагалі, українська вишивка несе в собі такий потужний код нації. Тому щось загадкове в цій усій історії мого рукоділля точно є». «У неї один день був схожий на інший, так само як один хрестик вишиванки схожий на інший. Але хрестик за хрестиком складається візерунок сорочки, а день за днем – відчуття довгого, нескінченного часу, проведеного в окупації, який може завершитися лише з Перемогою» - Олена Афанасьєва.
«Хроніки окупації закінчено, а хроніки війни – НІ! Херсон – це Україна! Без світла. Без води та зв’язку, але Україна! Ми вільні! У своєму місті, у своїй країні!», – останній допис у щоденнику пані Інни Микуцької, датований 12 листопада 2022 року, на наступний день після звільнення.
ДОДАТОК № 2
СВІДЧЕННЯ ХЕРСОНЦЯ, В ЯКОМУ ВИОКРЕМЛЕНІ НАЙГОЛОВНІШІ ЦІННОСТІ УКРАЇНЦІВ НА ЦІЙ ВІЙНІ – НЕ З ОКУПАЦІЇ, А З ФРОНТУ (З ВІДКРИТИХ ДЖЕРЕЛ)
З пожеж війни, із полум'я вогнів...
Кормив нас гнів і злість на ворогів...
Під синьо-жовтим прапором свободи
З'єднаєм весь великий нарід свій...
Коментар друга: «Мы с тобой. Завали этих мудаков».
2) Шостий день війни. 1 березня. Цінність порятунку людства та збереження життя на землі.
Кажуть, Бог на шостий день створив людину. Скоро настане день, коли він знищить нелюдь.
Сьогодні в наших школах мав розпочатися місяць, присвячений компетентності Helicopter View. У ніч перед нападом русні, якраз розробляв презентацію. "Взаємодія, взаємодовіра та співдружність світової спільноти в освіті, культурі, науці, бізнесі - це майбутнє людства. Ми обираємо цивілізацію", - так я хотів розпочати. Але не сталося. РФ оголосила війну всьому цивілізованому світу, побудованому на довірі та співрозвитку. Вони намагаються повернути курс людства в первісний стан…
Кажуть, Бог на шостий день створив людину. Скоро настане день, коли він знищить нелюдь.
3) Одинадцятий день війни. 6 березня. Цінність зміни вектору життя.
Я - українець. Я не маю ілюзій, ми не наддержава. Але і Мордор зруйнували не ельфи. Довго думав, чи виставляти такі фото.
Але зрозумів, що варто показувати, КОМУ довелося взяти зброю в руки. Я психолог, працюю в освіті. Я вчився, як допомагати людям, а не вбивати. Як розвивати, а не травмувати. Але до нас прийшла кривава русня, щоб знищити саме наше існування, наш розвиток та нашу культуру. І сотні тисяч людей взяли в руки автомати. Невміло, без досвіду, але зі злістю на загарбника.
Мої незліченні плани саморозвитку в експериментальній педагогіці, аксіології, епістемології та гносеології, психології розвитку кардинально змінили вектор: тепер єдине, що я хочу, це навчитись, як ефективніше вбивати окупантів і як виживати, щоб мати змогу довше робити перше, захищаючи свій дім і своє майбутнє...
Коментар колеги: «Ти розбив мені серце цією зміною вектору, бо ти маєш такі величезні здібності як освітянин та психолог...»
4) Тридцять шостий день війни. 30 березня. Цінність сенсу життя, або Філософія стоїцизму в окопах.
Після чергування на блокпосту, укріплення позицій камазом піску, тренувань з ведення бою, провели з хлопцями та дівчатами хевруту. (Слово хеврута - арамейське, означає "партнерство" (порівн. івритське "хавер" - друг, партнер). При подібній формі занять обидва учасники набувають важливого досвіду. Вони можуть обговорювати місця в тексті, незрозумілі для обох, або той, хто менш підготовлений, запитує іншого. Той же, хто сильніший за свого партнера, пояснюючи матеріал, отримує можливість поглибити своє розуміння. Відповідаючи на питання свого хеврута, обстоюючи свою точку зору, він виявляє нові сенси та аспекти тексту, що вивчається. Є відомий вислів із Талмуду (трактат Тааніт): «Багато чого я навчився у своїх наставників, ще більшому — у товаришів, але найбільше — учнів».) Обговорили в окопах між боями кілька листів до Луцілія Сенеки.
Тому перше обговорення присвятили гартуванню духу, і стоїки найкращі наші в цьому помічники. Говорили про смерть, про її сприйняття. Про поціновування життя, відвоювання себе для себе, внески в спільне благо. Про те, як задовольнятися необхідним, прагнучи достатнього, працюючи для більшого.
Як і завжди, невизначеність дезорієнтує. Тому керуємось порадою Сенеки: "Запанувавши над сьогоднішнім днем, не так залежатимеш од завтрашнього" - і укріплюємо себе.
Ну, і хочу передати своє захоплення тими, хто поруч: повернутись, навіть на годину, в світ сенсів, думок, інтерпретацій та глибини світосприйняття Людей – безцінно.
Коментар колеги: «Я просто не можу стерти посмішку з обличчя. Ти був би не ти...»
Галина Бахматова: Наразі мені більше нічого додати. Але далі буде…
Коментарі
Дописати коментар